Головне діло монашества — очищення серця від пристрастей

Дяка Господу. Ось знову на дереві вашої обителі з'явили­ся зав'язки, на полі, що його ви обробляєте, проросли парост­ки і випнулися з-під землі, знову приведено нових наречених і заручено їх з Молодим. Дяка Господу!

Але не забуваймо, що не в кількості діло, а в силі. Пам'я­таєте, скільки людей зібралося до Гедеона, і все ж за зна­ком Божим лише триста з них виявилися надійними воїна­ми. Инші ж, збільшуючи кількість, не додавали б сили, а лише перешкоджали б боротьбі, тому й відіслано їх, звідки вони прийшли.

Нагадую вам це не для того, щоб послабити ваше бажан­ня вступити в обитель чи відігнати бажання приймати тих, що зголошуються, а щоб і в тих, що вже вступили, та й у тих, що ще бажають вступити, розпалити більшу рішучість явити себе гідними того, що вже почали і починають. Бо хоча не в кількості справа, але, звичайно, що більше хороших, тим краще.

Не думаю, що якась із вас, вступаючи в обитель, не праг­нула би бути хорошою монахинею, але разом із тим допус­каю, що не всі належно стараються, а значна частина, мож­ливо, тратить сили свого прагнення не на те, що потрібно. Чому є так і отак? Найбільше тому, що з першого разу не з'я­совано, в чому полягає діло монашества і чого треба доби­ватися, вступивши в обитель.

Бажано, щоби поміж вами якомога менше було таких, що турбуються лише про те, аби бути спочатку початківцями, потім рясофорними, згодом — мантійними. Це кінець бажань, досягнувши якого стають спокійними і, оскільки про инше не думали, вдоволеними своїм становищем. Звичайно, не дотримуючись цього порядку, не можна перебувати в оби­телі, але зовнішній порядок монастирського життя не завжди є порядком чернечення. Він звершується всередині з трудом і потом, незримо для инших і явно лише для Бога й душі, що дбає про своє спасіння.

На що ви йшли дивитися в пустиню? — Так Господь пи­тав юдеїв, бо деякі з них приходили до Йоана Хрестителя лишень щоб подивитися, як він зодягнений в одежу зі шкіри верблюда й підперезаний поясом, де він там, у пустелі, і що робить. А треба було приходити, щоб каятися за свої гріхи і плакати над ними. Запитаю і я вас: навіщо ви прийшли в цю пустелю?.. Запитаю не для того, аби когось викривати, а зі щи­рого бажання, щоб поміж вами не було таких, що всю силу чернецтва вбачають у чорній одежі й порядку її отримання. Діло, на яке ви наважуєтеся, є діло велике й многоцінне, але треба його звершити як слід. Воно все внутрішнє, а зов­нішнє у нім тільки додаток. Уся сила — в очищенні серця від пристрастей. Ось погляньте, як:

первісно людина була сотворена праведною, але вона впала і все порушила. Прийшла до неї самість і привела полчище пристрастей, що відвертають від добра і тягнуть до гріха. Людина в цьому стані страждає. Ось Господь установив на землі лічницю — святу Церкву зі святими таїнствами. У хрещенні відрікаються сатани й усіх його діл, і всього служіння йому, й усієї гордині його — тобто усіх пристрастей, і приймають силу їх долати. Тим, що, охрестившись, впали, запропоновано таїнство покаяння, в якому знову повторюються обіти хрещення й понов­люються втрачені благодатні сили... Той, що покаявся, якщо знову падає, знову піднімається, так само каючись... Знову падає і знову підіймається... і так до скону... І це є спільний шлях спасіння. Для цього у нас і пости з го­вінням. Звичайно, краще не падати після хрещення, або, раз впавши і вставши через покаяння, знову не пада­ти. Але пристрасті близько до серця, а життя в сім'ї і суспільстві має багато приводів, щоб їх збуджувати, і трапляється, що не стоїть християнин і падає, або двічі чи тричі встоїть, а на четвертий чи п'ятий раз упаде.

Кається, але падає знову.

Але падати боляче, допоки є вірне сумління й живе від­чуття благочестя і страху Божого. Як усунути цю неприєм­ність, почасти полягає і в нашій волі, отож дехто розгорається духом і так влаштовує життя, щоб, не падаючи, виконувати обіти хрещення і покаяння, аби жити, не травмуючи сум­ління і не ображаючи Бога, — у подоланні і викоріненні при­страстей. Не маючи надії вдало виконати це, перебуваючи в суспільстві, дехто відходить, утікаючи, й оселяється в пус­телі, тобто полишає суспільство і вступає в обитель. Таким чином вступ у чернецтво є рішення жити не на догоду при­страстям, а саме чернечення є безперервний подвиг у пере­маганні пристрастей і викоріненні їх, аби стати перед Богом чистим і непорочним.

Ось ваше діло! Тож зверніть на нього всю вашу увагу і спря­муйте всі сили. Монастирський устав, якого головні пункти суть піст, послух і молитва, дає вам такий порядок життя, що не має поживи для пристрастей чи за якого вони можуть бути непорушні. Але він не нищить пристрасности. Можна мати досконалу поведінку, до якої зобов'язує монастирський устав, і серце, сповнене пристрастями. Є мирянки, що зо­дягнені в світлі сукні, але монахині за духом, і є мантійні — мирянки за серцем. Треба придивитися до серця й глядіти, що з нього виходить, й відтинати все пристрасне. Вам треба боротися, й боротися безнастанно. До поганих вчинків у вас приводів мало, але думки й почуття не завжди відповідають зовнішньому. Їх належно скеровувати — мета ваших подвигів. Миряни найбільше борються з лихими вчинками, а иноки­ні — з помислами і похотями. Хочете спасатися — увійдіть у своє нутро, станьте увагою при вході до серця й винищуйте все вороже — все, що входить і виходить. Цілі книги напи­сані та й пишуть про те, як осягнути у цьому поступ. Скажу вам одно... Запрагніть чистоти, і в цьому прагненні з уболі­ванням припадайте до Господа, молячись про поміч. «Того, що надіється на Господа, оточить милість» (Пс. 31, 10). Слушної години не знати звідки прийде напоумлення і сила...

Побачите це на ділі, й воно навчить вас мистецтву керувати собою. Не цурайтеся і зовнішнього проводу — у писанні і живому слові, але внутрішнє сильніше й многоплідніше.

Так поживши, явіться необманними служительками Богові в монашестві, в чому здобути поступ нехай дарує вам Господь і знання, і силу. Амінь.

4 червня 1860 р.

У Сезеновській жіночій обителі, Тамбовської губ.

Цвяхи для саморозп'яття

Дивне життя Олексія, чоловіка Божого! Як це він міг витримати і не висловитися впродовж такого довгого від­тинку часу, бачачи обличчя тих, до яких палав любов'ю, знаючи, що втішив би їх, якби себе виявив, і зносячи неприємності лише тому, що вони не знали, хто він? Все ж він був людиною, і людиною живою, що має серце, та ще й яке серце!? Душа його справді боліла, й боліла нелегко, але він перемагав цей біль несхитною рішучістю — дотриматися свого наміру й злагіднити його сильною любов'ю, якою він палав до Господа. У цьому становищі він був схожий на того, що розіп'ятий на хресті, але ще не віддав духу. Як у цьому розіп'ятому незначний порух тіла розриває рани і, збільшуючи біль, защемлює серце, потьмарює голову, так і в Олексія — чи бачив він батька, чи чув голос матері, або зустрічав строгий погляд слуги, чи ласку сторонньої людини, або забували про нього надовго чи посилювали свою опіку над ним, — усе це й багато чого подібного не могло не терзати його серця! Але Олексій усе зносив, усе покривав мовчанням, перебував завжди в однаковому незбентежному стані — не кидався туди й сюди, як розпачливий. Так терпів Господь на хресті, так терпіли й усі мученики.

Ось образ істинного монашества і доволі близький при­клад вам для наслідування, сестри цієї обителі! Ті, хто один із престолів посвятили Олексію, чоловіку Божому, напевно, хотіли вас переконати, щоб, маючи перед собою приклад такого терпеливця, ви наслідували його життя. Бо й ви та­кож взялися розіп'ясти себе світові. Тож перебувайте в цьо­му саморозп'ятті терпеливо. Уявіть собі, що ваша обитель — те ж саме, що й каютка Олексія, чоловіка Божого, а місто перед вами — те ж саме, що його батьківський дім. І як не захоплювався він думками й почуттями, що їх розбуджували в ньому близькі до серця предмети, так само перебувайте непорушними і ви у своєму намірі, попри те, що так близько до вас спокуси. Не сходьте з хреста, що на нього ви самі себе піднесли. Я стисло оповім вам, як це робити.

Розіп'ятий ніколи не зійде з хреста, якщо не вийняти цвяхів, що ними прибитий він до дерева. Не виймайте і ви з серця цих нахилів, якими, як цвяхами, можете бути при­ковані до обителі й до монашого життя — і ви не зійдете зі свого хреста, і нестимете хрест, і несення цього хреста під­несе вас до досконалосте і з себе просто перенесе вас в цар­ство Божої любови. А саме ось що чиніть:

1. Зберігайте незгасним той вогонь ревности, з яким шукали ви обитель і вступили в неї. Пригадайте, які обіти виходили тоді з вашого серця, які будували плани в голові про вчинки, якими можна вгодити Богові, які подвиги ви готові були звершити, щоб виявити свою самовідданість! Частіше про все це згадуйте... і цим розпалюйте свою рев­ність, якщо вона хоч трохи починає у вас холонути. Не­схитно знайте вже з досвіду, що коли є ця ревність, все під силу... Перші ви в храмі, перші до послуху, перші у вірності монастирському уставу. А коли послабне ревність — рука не піднімається, нога не ходить... храм не милий, та й очі поглядають на ворота монастиря. Бачите, яка біда від ослаблення першої ревности!.. Тож бережіть її і не дозволяйте їй у вас слабшати.

2. Ви полишили світ і все світське за воротами монас­тиря. І нехай те, що його, перебуває там... Не приносьте його всередину за огорожу. А це означає ось що: не допускаєте, щоб ваше серце прив'язалося до чогось світського, матері­яльного, плотського, нехай яке би воно було не значне. Не метушіться надто, турбуючись потребами, і другоряд­ного не чиніть головним, — не збуджуйте у серці й у го­лові бурі суперечливих помислів про ранги і переваги, не нагромаджуйте того, що не потрібне, маючи харч і оде­жину, цим вдовольняйтесь. Бо якщо ні, то чим відрізнятиметеся від людей, що служать не Господу, а мамоні? Не кажіть: як це можливо? Правда, важко, але не є непо­сильно. Чинячи все те, що ви робите, можна утримувати своє серце відчуженим від усього. Зробіть так, і буде вам благо...

3. Перебувайте в терпеливому послуху, у взаємній згоді і міцному мирі, покриваючи любовною поблажливістю не­мочі, що припали на долю кожної, будучи вірною монашо­му уставу, настановам, що їх вичитуєте у святих подвижни­ків, і приватним порадам ваших духовних отців і досвідче­них стариць. Будьте схожі на кулю, що котиться безшумно, де б її не штовхнути. Все це легко звершить кожна з вас, якщо скоро рішуче зречеться своєї волі. Допоки є своя воля, не може не бути шуму й гаму, розбрату й непокори у най­більш мирній обителі. Власна воля — адське насіння, дорога сатані і його полчищам у мирні Божі житла.

4. А головне — переконайте свій ум і своє серце, що ви вже мертві для всього тутешнього; переселіться вашою свідомістю й почуттям у инший світ і там перебувайте, являючи себе чужими всьому, що вас оточує, всьому со­твореному і земному... Так улаштуйтесь всередині, наче не­має нікого й нічого на світі, окрім вас і єдиного Бога, якому в Тройці поклоняємося. Дозвольте хоча б трішечки торкнутися цій думці вашого серця, і самі побачите, як воно перебудує все ваше зовнішнє і внутрішнє!...

5.      Ось вам чотири цвяхи! Незгасна ревність щодо спасіння, вигнання всього світського з-за монастирської
огорожі, зречення від власної волі, вмирання для всього і життя для єдиного Бога! Пробийте ними руки і ноги вашо­го серця, і ви явите себе розіп'ятими, і зможете говорити з апостолом, що не лише вам світ розіп'явся, але й ви світу. Нехай Господь налаштує вас на це діло і зміцнить у трудах і неминучих при цьому скорботах серця — молитвами Олексія, чоловіка Божого. Амінь.

17 травня, 1860 р. У Тамбовському жіночому монастирі.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: